Україна у 1991 році приєдналася до Конвенції ООН про права дитини, таким чином взявши на себе зобов’язання впроваджувати на національному рівнізабезпечення та захист прав дитини.

Національний план дій щодо виконання Конвенції ООН про права дитини

В якості позитивної події, що сталася 5 березня 2009 року, необхідно відзначити прийняття Верховною Радою України Закону України «Про загальнодержавну програму «Національний план дій щодо виконання Конвенції ООН про права дитини», який знаходився на розгляді в Верховній Раді України ще з 2006 року. Національний план має на меті об’єднати в єдину систему зусилля держави щодо захисту прав дітей. Метою є забезпечення оптимального функціонування цілісної системи захисту прав дітей в Україні відповідно до вимог Конвенції ООН про права дитини та з урахуванням цілей розвитку, проголошених Декларацією тисячоліття ООН, і стратегії Підсумкового документа Спеціальної сесії в інтересах дітей Генеральної Асамблеї ООН “Світ, сприятливий для дітей”.

Основними завданням в цій сфері мають бути підвищення ефективності профілактичної та роз’яснювальної роботи серед батьків з метою запобігання жорстокому поводженню з дітьми; удосконалення процедур щодо виявлення дітей, які потерпіли від сексуальної експлуатації, інших форм жорстокого поводження з ними; створення системи реабілітації та реінтеграції дітей, які потерпіли від торгівлі ними, сексуальної експлуатації, інших форм жорстокого поводження; забезпечення функціонування системи захисту дітей від жорстокого поводження, проведення відповідної профілактичної роботи.

Національний план був прийнятий без заходів, їх потрібно розробляти щорічно, в 2009 році – згідно з Постановою Верховної Ради до 5 червня 2009 року. Така ситуація робить його уразливим до виконання, оскільки щорічне планування не дає можливості впровадження довгострокових заходів.

Моніторинг стану виконання Конвенції ООН про права дитини

Згідно зі ст.  44 Конвенції з метою розгляду прогресу, досягнутого державами-сторонами щодо виконання зобов’язань, взятих згідно з цією Конвенцією, кожні 5 років держави-сторони мають звітуватися перед Комітетом ООН з прав дитини щодо вжитих заходів стосовно забезпечення та захисту прав дитини на своїй території.

Україна підготувала третю та четверту об’єднану періодичну доповідь, яка буде заслуховуватись Комітетом ООН з прав дитини під час 56 сесії, що відбудеться у Женеві з 17 січня по 4 лютого 2011 р. За результатами розгляду Доповіді Комітет з прав дитини винесе відносно України свої Заключні Зауваження. Експерти, які займаються питаннями прав дитини, передбачають, що зауважень буде багато, зважаючи на реальний стан речей в Україні щодо забезпечення прав дитини та лише часткове виконання попередніх Заключних Зауважень.

Громадські організації України оприлюднили в 2009 році Альтернативний звіт про виконання Конвенції ООН про права дитини. В ньому міститься огляд стану дотримання всього комплексу прав, які закріплені в Конвенції. Його висновки та рекомендації є актуальними і наприкінці 2010 року. За даними Альтернативного звіту, попередні рекомендаціїКомітету ООН з прав дитини враховані лише частково. В першу чергу це стосується загальних підходів у державній політиціщодо гарантування прав дитини. Ця політика розглядає дитину не як суб’єкта власних прав, а лише як об`єкт захисту.

Відповідно, українське законодавство щодо прав дитини залишається декларативним, більш того, не всі права дитини, визначені Конвенцією, забезпечені відповідними законами.

В державі відсутній системний підхід до врахування думки дитини навсіх рівнях суспільного життя. Принцип якнайкращих інтересівдитини покладено в основу державної політики лише у сферіохорони дитинства та регулювання сімейних відносин. Політика держави не спрямована на активну протидію дискримінаціїуразливих та маргінальних груп, передусім у доступі до освітита медичних послуг.

Фінансування державних програм і планівщодо прав дітей здійснюється за «залишковим принципом», ане через визначення фіксованої частки від загального бюджетуна їх реалізацію.

В Україні так і не створено інституту омбудсмена з прав дитини, жодна з державних інституцій не здійснюєкомплексного системного моніторингу дотримання прав дитини, не публікує інформації про його результати.

Суттєво збільшилася кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, влаштованих до прийомних сімей або в інші сімейні форми виховання. Розвитку сімейних форм виховання дітей сприяли запровадження фінансування прийомних сімей із Державного бюджету України та Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей» від 2005 року. Однак потреба у розширенні юридичногодоступу до альтернативних сімейних форм влаштування дітейзалишається актуальною.

Більшість статей Конвенції про права дитини мають відповідневідображення у національному законодавстві, однак практикаїх застосування залишається формальною або не відповідає зобов`язанням держави за Конвенцією.

Наприклад, визначення дитини у національному законодавствізагалом відповідає стандартам Конвенції, однак рекомендації Комітету стосовно усунення розбіжності у шлюбному віціюнаків і дівчат, зниження мінімального віку для звернення подопомогу та консультації лікаря без згоди батьків, встановлення мінімального віку для початку статевих стосунків досі невраховані. Суттєвою проблемою в Україні є забезпечення права дитини на захист індивідуальності у випадках усиновлення.

У альтернативному звіті наводиться й інший приклад. Заходи та дії держави, спрямовані на подолання дитячої та малюкової смертності, не є ефективними.На поверхні лежать такі проблеми, як недостатня професійнапідготовка медичних кадрів з питань охорони здоров’я матеріта дитини, неукомплектованість штатів, особливо в сільськіймісцевості, відсутність системного підходу до розв’язання проблем матеріально-технічного забезпечення галузі, впровадження нових технологій. Замість реальних планів та конкретногоаналізу недоліків заради негайного їх виправлення державоюнадалі розробляються декларативні програми, заходи в якихсформульовані не конкретно.

Тотально ігнорується право дитини на приватне життя: національне законодавство не містить тлумачення і, відповідно,гарантій захисту особистого життя дитини. Можна говоритипро загальне нерозуміння концепції особистого життя дитинияк такого та ставлення до дитини як до об’єкта зовнішньоговиховного або освітнього впливу.

Існує практика тотальногопорушення права дітей на приватне життя в загальноосвітніхшколах та навчальних закладах закритого типу (кабінкив туалетах, що не зачиняються, перегляд особистих листів тазаписок, публічне розголошення особистої інформації, майже вільний доступ до журналів та медичних карток), що пояснюється повним нерозумінням наявності цього права у дітей тайого важливості, а також часто намаганням на власнийрозсудвизначити і захистити інтереси дитини.

Діти в Україні продовжують зазнавати насильства – в загальноосвітніх школах, у сімейних відносинах, при контакті з представниками правоохоронних органів, у закладах опіки та в дитячих будинках сімейного типу нерідко трапляються випадкиприниження гідності дітей. При цьому не існує дієвих механізмівефективного виявлення та реагування на випадки насильства, атакож механізмів забезпечення існуючих законодавчих норм,що забороняють фізичні покарання. Недосконалою й травматичною для дитини залишається процедура допиту дітей(свідків, потерпілих і обвинувачених у злочині).

Не розроблений механізм раннього виявлення сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, та оцінювання потребдитини. Висновок про ситуацію в сім’ї робиться органами опікита піклування практично на основі єдиного документа – акту обстеження житлово-побутових умов. Україна також не виконала рекомендації Комітету щодо фінансової допомоги уразливим сім’ям з дітьми. Принцип «Гроші ходять за дитиною» хочаі є прогресивним, однак не підтримує різні сім’ї з дітьми, охоплюючи лише незначну частину дітей, які потребують допомоги.Рекомендація Комітету щодо розміщення дітей у дитячих установах лише тимчасово і тільки у разі крайньої і необхідності також не виконується.

Чинне законодавство не забезпечує реалізації норм Конституції України в частині належного фінансування та створенняумов для безоплатного і належного медичного обслуговування. Наслідки очевидні: стан здоров’я дітей 0–14 років включнопродовжує залишатися незадовільним; зростає рівень розповсюдження венеричних захворювань та шкідливих для здоров’язвичок серед молоді; поверховими залишаються знання молоді щодо проблем ВІЛ.

В Україні ВІЛ-статус матері є протипоказанням для грудноговигодовування, водночас існують проблеми із забезпеченням дітей зазначеної категорії замінниками грудного молока.Громадські організації відзначають, що в медичних закладахпостійно порушуються права ВІЛ-позитивних дітей.

Можна констатувати, що державою не здійснюються заходищодо забезпечення доступу до освіти безпритульних дітей,дітей-мігрантів та біженців, усуненнядискримінації в реалізаціїправа на освіту дітей із ВІЛ/СНІД, не забезпечується у повномуобсязі доступ до дошкільної освіти в сільській місцевості, неорганізовано інтеграцію всіх дітей рома у державну системуосвіти. Понад 20 тис. дітей шкільного віку не відвідують школу.

Серйозною проблемою є повна реалізація права на навчаннядітей, які мають психічні розлади, дітей з фізичними вадами(дітей-інвалідів). Не існує механізму залучення таких дітей до загальної освітньої системи. Майже не працює система індивідуального навчання. Недостатньо підручників та спеціальної літератури для дітей із вадами зору і слуху.

Не мають доступу до освіти діти, що перебувають на державному утриманні в дитячих будинках, інтернатах системи соціального захисту, які не здійснюють освітньої діяльності й не мають у штатних розкладах відповідних фахівців та педагогів. Зафіксовано багато випадків, коли діти біженці не відвідують школу.

Дуже незначна увага приділяється навчанню педагогічних працівників щодо прав дитини, підготовці спеціалістів, здатних працювати з дітьми, які мають вади розвитку.

Таким чином, дії держави щодо забезпечення належного рівня дотримання прав дитини в Україні відповідно до стандартів Конвенції ООН про права дитини не є достатніми, ступінь урахування рекомендацій Комітету ООН про права дитини залишається незадовільним.